ШЛЯХ ВОЇНА

 
 

ШЛЯХ ВОЇНА

© Катерина Мичка-Гірник (Заґреб-Львів) для «Народного Оглядача»



Впродовж століть українці отримали унікальний духовний досвід та шанс для самоусвідомлення власного значення та покликання. У всіх ділянках діяльності ми зазнали занурювання в глибину, серцевину, отримуючи мудрість – як досвід у контакті з незрозумілим. Тривалі голодомори, фізичні знущання, кількастолітнє рабство, інтенсивні стреси, родовідні страхи та повсякденна шокотерапія спровокували та провокують глибинне проникнення у свідоме й підсвідоме; посприяли динаміці та підсиленні яскравості; породили духовний шлях – «шлях Воїна», котрий відрікшись себе, знайшов свободу і невловимість серед пасток.
Радник Воїна не світ, а небуття чи радше буття поза буттям – тому він не має що втрачати, його поведінка стає невразлива і жодні обставини не можуть вивести з рівноваги. «Шлях Воїна» - шлях людини як надчуттєвої мембрани універсуму, шлях живого, заголеного нерва, що відчуває єдність усього сущого. Його слова не кадильний дим, не єлейний тон, не інтонація диктату, не колискова для сплячих і не «надгробноє риданіє», слова його – структурований музичний лейтмотив, ґіґієнічний засіб для загноєних ран і для загоєння їх. Основа «шляху Воїна» є змінена свідомість, як приготування до нової сторінки суспільних відносин, він бо екологічна людина, мислетворяща, об'єктивність і реальність – дволегенева його дихальна система, як основа безсумнівної причетності до вищої реальності.

Шлях Воїна – це не монастирські ліхтарики, не музейно-осамітлені євро-каплички, не квітниково-мертві хіднички; шлях-воїна не втеча від світу, а найактивніша участь в повсякденному; шлях-воїна – це шлях після зустрічі людини з Богом, шлях після СоПричастя.

Пробудженість, прорив свідомості спрямована до базових цінностей людини, що розхитують попередні уявлення, звички, характеристики та орієнтири, і це відбувається в критичних, екстремальних ситуаціях, що стоять на межі існування: важкі недуги, війни, смерть близьких, втрата сенсу життя, крах і т.д. В основі цього пережиття, лежить усвідомлення обмеженості звичного способу осмислення понять, речей; нездатність висловити непростолінійну, однак спонтанну різнобарвність «великої Єдності». Стан просвітленої свідомості, сприймаючий світ як цілісну гармонію, вважається немов виходом з буття і не доступний засобам звичних категорій окреслити навіть півтони матеріального. Якщо розсудок мовчить, максимально загострюється інтуїція і це робить людину надзвичайно чутливою, вразливо-сприйнятливою: свідомість перебуває в стані, коли всі розмежування та фільтри понятійного мислення щезають, малієш у своїй нікчемності перед Величчю, і одночасно усвідомлюєш рівноправність, невід'ємність себе в цілому.

Людина-воїн – це найбільша гармонізація розуму і серця, душі та тіла, бо не тільки мозок, але й тіло є частиною свідомості – і це найбільш відшліфована індивідуальність.

Новий етап в розвитку суспільства будуватиметься не на ідеологіях, структурах, культах, ієрархіях, а на принципово протилежних чи радше видозмінених моделях творчих систем, які взаємопов'язані, взаємодоповнюючі, взаємопроникаючі, всеохоплюючі. Новий етап впливає не через свідоме, а вже через підсвідоме; етичні катеґорії поступаються естетичним; альтруїзм стає єдиним реанімуючим, противірусним та протиінфекційним засобом; вчинки змінюються дієвим спогляданням; глибина крокує попереду тривалості, ширини, висоти та об'єму; розумові висновування виходять із інтуїтивного знання; найвпливовішою зброєю є євангельське життя одиниць-воїнів Хреста, по «лику» котрих впізнають інші, а про внутрішнє глибинне «дно» не знає й він сам.

Новий етап розвитку суспільства зазнає змін також у взаємовідносинах особи, людини і Церкви. Церкви натепер виглядають як музеї, в яких старі меблі постійно пересуваються, або як «моралізуюча цьотка», що закликає в пустелі. На жаль, в церкві стає нудно від кількості скандалів та пліток. Жодного життя, жодного Вогню і Птах, який над нею летить, ніби й не св. Дух, а Хрестос – став і для внутрішньоцерковних лише історичним персонажем. Церква не виконує свого обов’язку, бо психіатричні будинки поповнюються її ж вибранцями, нареченими, вірними?! Подружжя розпадаються; діти гаснуть у Чорнобильських лікарнях при активному святкуванні року дитини; здеґрадована молодь готується до «здорового» відтворення нації; численні хворі мучаться без потіхи; сироти та старі вмирають без любові та надії.... А де ж наречені Хреста? Де ж відважне воїнство Богопосвячених? Де любов до ближнього та діла милосердя? Не досить є проповідувати, потрібний є вогонь, що зігріє серце й руки. Надто мало є вогню у Церкві, тому люди зябнуть і надалі полишатимуть Церкву.

Існує реальна небезпека хронічного бунту проти церковного авторитету. Пастирі не реалізують можливість показати сьогоднішнім людям інший, євангельський спосіб життя. Тенденція втечі від обов'язку та відповідальності залишились єдиними показовими якостями т.зв. «апостолів», а монаші спільноти із джерела просвіти, культури, перетворилися на «збіговисько незадоволених», в кліматичних умовах якого не може вже ніщо зростати.

Діаспорне духовенство, в жилах якого більше coca-col-и, аніж української крові, демонструє цілковиту неспроможність у нашій постсовєтській дійсності повернути українську націю у здорове духовне русло. А сучасний мирянин, простолюдин є духовніший, діяльніший, патріотичніший, витриваліший, здатний боротися та перенести будь-які експерименти посттоталітарного суспільства. Потрібна активна свідомість та відвага воїна, аби щохвилини могти себе пізнавати від периферії до серцевини, розуміючи значення обов’язків, суть речей та людей. Адже відчути в собі Царство Боже – це найглибша таємниця духовного вчительства, шлях «Воїна».


Создан 24 авг 2006



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником