ХТО БУДЕ ПРИ ВЛАДІ: ЕЛІТА НАЦІОНАЛЬНА ЧИ КСЕНОЕЛІТА?

 
 

ХТО БУДЕ ПРИ ВЛАДІ: ЕЛІТА НАЦІОНАЛЬНА ЧИ КСЕНОЕЛІТА?

------------------------



Як відомо, будь-яка діяльність складається з двох компонент – управління і виконання. Тому й суспільство має управлінський клас (еліту) і клас виконавців (народ). В основі такого поділу лежить критерій, що має назву «елітарність» — вміння керувати, приймати рішення і прогнозувати розвиток подій. Керувати можуть тільки люди, які мають природжену елітарність.
Еліта і народ існують у рівновазі. Є, на жаль, і третя категорія. Це люмпени – вкрай егоїстичні, злодійкуваті й некеровані істоти. Управління ними здійснюється через насильство.
Еліта і народ належать до конструктивного типу людей, націлених на творення (близько 80 %), а люмпени — до деструктивного типу (20%). Їх мета — руйнування. Не працювати, а відбирати і ділити – гасло примітивних грабіжників і професійних революціонерів.

Не працювати, а відбирати і ділити — гасло примітивних грабіжників і професійних революціонерів
Існує природний і штучний відбір людей з кожного класу. Природний здійснює природа і доля. Штучний – самі люди: для цілеспрямованого створення популяції з необхідними якостями. Штучний відбір можна поділити на два види: перманентний — коли люмпенів-злочинців страчували і в такий спосіб підвищували елітарність. Нині вимоги Євросоюзу скасувати смертну кару навіюють думку, а чи не хочуть представники «демократичного світу» таким чином остаточно добити Українську та інші нації, ліквідувавши узвичаєну систему знищення агресивних люмпенів; аномальний — вилучення з популяції кращих людей. Сіоно-більшовики знищували талановитих людей, кидали їх у концтабори, влаштовували голодомори, висилали за кордон. Так зменшували елітарність українського народу і збільшували кількість люмпенів. Відтак упродовж ХХ століття внаслідок здійснення агресивної політики проти Українського народу їм вдалося різко знизити середній рівень елітарності в Україні. Це була своєрідна «селекційна» робота із знищення українського народу і вирощування люмпенів з 1917 по 1991 роки.
Тривалий час складалося враження, що відсоток люмпенів сягнув критичної межі, коли люмпенізація населення призводить до його загибелі, до цілковитої деградації нації. Ось що зробили єврейські більшовики своїм комунізмом.
Правлячий клас складається з: істинної еліти; псевдоеліти; ксеноеліти (грецьк. хenos – чужий), представленої інородцями. Істинна еліта має прогностичне мислення і відповідальну моральність. Вона оптимально, з позитивним результатом створює алгоритми вирі-шення управлінських завдань і моральних норм поведінки. Еліта, яка не має такої здатності, упродовж еволюції вимирала разом з власним народом.
Псевдоеліта – частина правлячого класу, представники якого за генетичним кодом не відповідають вимогам, що ставляться до еліти. Псевдоеліта представлена переважно активними люмпенами (люмпенська псевдоеліта) і народом (народна псевдоеліта). Псевдоеліта не управляє, а тільки вдає, що працює на благо народу.
Ксеноеліта, або чужоземна еліта, — це частина правлячого класу, представлена чужорідними за національною ознакою людьми порівняно з титульною нацією. Нині до влади прийшла псевдоеліта і ксеноеліта, вони переймаються лише власним збагаченням. Не випадково переважна частина депутатів — мільйонери.
Націоналізм – це елітарна система протидії люмпенізації нації й етносу. Еліти без націоналізму не існує. Представник істинної еліти за своєю суттю – націоналіст, він відповідає за націю. Крайній націоналізм необхідний тоді, коли відбувається окупація країни іншою нацією. Тоді як протидія виникає захисний радикальний націоналізм. До 2006 року на політичному полі України не було жодної політичної партії, яка б послідовно виступала за заміну псевдоеліти і ксеноеліти істинною національною елітою. Нині є така партія. Це Українська Консервативна партія, яку очолює Георгій Васильович Щокін. Він уміє керувати і прогнозувати. Свідчення цього — створення найбільшого в державі вищого навчального закладу — Міжрегіональної Академії управління персоналом (МАУП), Української Консервативної партії (УКП). Псевдоеліта і ксеноеліта знову прагнуть знищувати представників істинної еліти. Згадаймо замах на життя Г. В. Щокіна, намагання закрити МАУП, не реєструвати УКП.

До влади прийшла псевдо- і ксеноеліта, які займаються лише власним збагаченням
Українська Консервативна пар-тія — небезпечна для псевдо- і ксеноеліти, бо має підґрунтям кращий навчальний заклад Європи, її викладацький склад і мисляче студентство. МАУП і УКП – це школа виховання істинної еліти, якої так не вистачає Українській державі.
Нині на екранах телевізорів ми бачимо обличчя одних і тих самих «вибраних» людей. Відтак складається хибне уявлення, що ніби саме ці пани, оплачені олігархами, є обличчям Українського суспільс-тва, що вони і є «громадянське суспільство».
На нашу думку, таке «громадянське суспільство» – не більше ніж фіговий листок демократії, що прикриває сороміцькі місця своїх господарів. І якщо ми прагнемо зрозуміти, як робиться політика сьогодні, нам слід зайнятися не численними її слугами, а її господарями.
Практично в кожному суспіль-стві, а отже і в державі, є соціальна група людей, яка в той чи інший момент історії визначає характер цього суспільства або держави, своєю активністю і життєвою енер-гією спрямовує його, стає основним носієм його ідеї і духу, визначає політичні й геополітичні цілі.
Цей прошарок людей може бути надзвичайно тонким, соціально і релігійно різноманітним, але існує він майже завжди. І необхідність у такому прошарку, який називали раніше аристократією, а нині націо-нальною елітою, — очевидна. Націо-нальна еліта є консервативним елементом влади. Її функція — підтримувати стабільність у державі, не допустити її руйнування. Спираючись на суспільні та культурні традиції, що ґрунтуються на повазі до споконвічних цінностей народу, еліта є головним творцем і охоронцем цих цінностей. А водночас — і підтримкою для влад, бо разом з владою вона поділяє відповідальність за управління країною і народом.

Національна еліта виконує роль голови нації, без ясного стану якої народному тілу не вижити.

Упродовж тривалої української історії ми пережили безліч епох, пов’язаних зі зміною еліт. Період зміни еліти був за доби Богдана Хмельницького, потім десант іноземців за царизму, далі переворот 1917 року, коли сіоно-більшовики, прийшовши до влади, знищували національну еліту України. Сімдесятирічний радянський період — це боротьба національної та інтернаціональної еліт, яка закінчилася в 1990-ті роки новою революційною спробою зміни еліт.
Особливості будь-якої країни, її сила чи слабкість виявляються насамперед у стані й походженні еліти, у відносинах національної еліти зі своїм народом. Ці проблеми мають особливе значення й через те, що в еліти можуть бути свої антиподи і двійники. Спроби штучної підміни еліт — не таке вже й рідкісне явище в історії людства. Це зокрема характерно для періодів ідеологічного управління суспільством. Класичним прикладом може бути Хазарський каганат, знищений князем Святославом у Х столітті. Управляла каганатом ксеноеліта, що сповідувала ідеологію юдаїзму, а підпорядковувалися їй тюркські племена.
Аналогічна ситуація була і в Радянському Союзі, яким керувала також сіоністська еліта, що відкрито сповідувала ідеологію соціалізму та комунізму, а ідеологію сіонізму – латентно. Постійне нищення істинної національної української еліти, заміна її псевдоелітою або чужинською ксеноелітою, основним завданням яких є пограбування титульної нації, заважає формуванню громадянського суспільства. Через те для формування громадянського суспіль-ства Президент України повинен замінити псевдоеліту і ксеноеліту в управлінських структурах усіх органів влади на істинну національну еліту.
Національною елітою має право називатися лише та суспільна група, традиційні цінності якої збігаються з традиційними цінностями титульної, державоутворюючої нації. Вона є органічним соціальним утворенням, яке природно-історично розвивається за рахунок поступового висування на соціальну верхівку кращих, тобто найталановитіших і високоморальних людей з корінного народу. В цьому кардинальна відмінність еліти національної від фальшивої — штучного утворення, яке зайняло становище «національної еліти» внаслідок окупації чи іншої форми завоювання країни іноплемінниками.
Підміною еліт зазвичай займається «малий народ» — паразитичне соціальне утворення, яке спочатку мімікрує під культурні ознаки «великого народу», вибраного за жертву. Надалі відбувається нейтралізація національного імунітету і через революцію ксеноеліта цього народу знищує і замінює собою істинну націо-нальну еліту.
Після такої заміни ксеноеліта не тільки не виконує основних функцій національної еліти, а паразитує і знищує «великий народ», духовно підживлюючись міазмами розтління. Характерним прикладом є прихід до влади в 1917 році сіоно-більшовиків, які являли собою «малий народ». Щоб обдурити народ, вони змінили прізвища на російські і, вдаючи з себе захисників інтересів корінних народів, фізично знищили і вигнали з країни національну еліту. Бо розуміли: їм не витримати конкуренції з освіченою і талановитою національною елітою корінного населення і, відповідно, не втримати владу над «великим народом». Для завоювання вони використовували інтернаціональний набрід китайців, німців, латишів та ін.
У подальшому в цій штучно створеній інтелектуальній пустелі вже самі вони стали претендентами на національну еліту СРСР. Але внаслідок етнічної, культурної та ідеологічної протилежності, відмін-ності від національної більшості «малий народ» міг бути швидко розвінчаним корінним народом. Для виправлення такої критичної для себе ситуації сіоно-більшовики пішли на те, щоб зламати, «переробити» російський народ. Ця «переробка» вилилась у безпрецедентний і кривавий геноцид, багатомільйонні жертви якого не зупинили нову владу.
Передбачаючи свій крах, влада сіоно-більшовиків використала ідеологічну фальшивку і підміну цінностей, впроваджуючи комунізм як псевдорелігію, замінюючи ним ненависну для них Православну релігію.

Громадянське суспільство — фіговий листок демократії
Тримаючись на брехні, протистоянні з корінним народом і фізичному насильстві (терорі), сіоно-більшовицька верхівка була духовно знищена, що в подальшому призвело і до знищення фізичного. Ця ксеноеліта була витіснена з історичної сцени, частково асимільована й замінена більш органічними представниками нової національної «еліти», які дістали назву радянської номенклатури. Остання мала різноманітний національний склад, дотримуючись певної подібності з традиційними слов'янськими цінностями. Але вона не змогла стати справжньою національною елітою, залишаючись лише схожою на еліту, не маючи суттєвих властивостей національної еліти, що й призвело врешті до логічного руйнування радянської держави.
Щоправда, і тоді була справжня українська еліта, але у своїй більшості вона не належала до керівного соціального прошарку. В умовах «передової» комуністичної системи, основною установкою якої було ідеологічне насильство, нічого іншого й виникнути не могло, тому що комуністичні цінності заходили у суперечність з національними цінностями, а формування номенклатури відбувалося за партійним принципом. Радянська номенклатура не могла подолати прірву між нею та Українським народом, протиборство партійних кланів, подвійну мораль, лицемірство в ідеології і брехню на практиці.
Насамперед їй не вистачало світоглядної доктрини, віри в Бога, релігійного освячення свого статусу. Комунізм як псевдорелігія, навіть попри намагання привнести «заповіді будівників комунізму», не змогла привернути до себе переважну частину прихильників. Але вже тоді почала формуватися плеяда патріотів, які відповідали поняттю і становищу національної еліти: письменники, вчені, діячі культури, керівники провідних підприємств, військові. Вони сформувалися під час війни. Проте особливо активним процес формування національної еліти став у повоєнний період.
Події 1985-1995 років розкололи елітарні суспільні і творчі організації на два табори. Для більшої частини української еліти радянських часів кримінальна революція стала особистою катастрофою, вони були принижені не так відсутністю державної підтримки, як новими аморальними умовами, яким необхідно було поступитися задля збереження соціального статусу за часів Кравчука — Кучми. Більшість з них від цього відмовилася.
Невдовзі всім мислячим українцям стало зрозуміло, що місце еліти в Україні знову заміщує «малий народ», як це вже відбувалося в нашій історії в 1917 році. І знову новою революційною демократичною хвилею на поверхню було викинуто активних кар'єристів, більшість з яких були аморальними людьми. Зокрема, претендентами на місце еліти висунувся великий прошарок «нових українців», породжений кримінальною приватизацією. І це завдало величезного удару соціальним сподіванням, пов'язаним з крахом комуністичного ладу, і викликало щире обурення в суспільстві.
Водночас на політичну арену вигулькнув, створивши власні організації, космополітичний обслуговуючий прошарок так званої «творчої інтелігенції», який складається з письменників-«демократів», режисерів театру і кіно, художників-модерністів, «демократів»-журналістів та інших діячів «малого народу», які прагнуть без жодного на те права називати себе «українською інтелігенцією». Ці природні ненависники народу України взяли активну участь у руйнівних процесах, ставши штатними пропагандистами ліберальних реформ. Згадаймо, хто був ініціатором «без'ядерності» української держави. Л. Кравчук, не задумуючись над майбутнім України, пристав на цю пропозицію, «піддавшись впливу тодішніх лідерів Руху І. Драча і, головним чином, Д. Павличка, які наполягали на статусі без'ядерності» (Ведомости, 10.03.1993). Нині всі ці політики були або є народними депутатами, і... ми вже бачимо, що без'ядерність є справжньою диверсією.
Водночас справжні й талановиті українські письменники, скульптори, художники й режисери, представники вищої школи, наукової інтелігенції, які не змінили своїх державницьких і патріотичних поглядів, з самого початку й дотепер перебувають в опозиції до антиморальної «культурної революції», яку здійснюють в Україні апологети «світової закуліси».
Тому однією з головних причин сучасного катастрофічного стану країни є те, що сучасна влада не спирається на національну еліту, яка здатна захищати національні ідеали, зберігати національні традиції, ставити власні політичні цілі як усередині країни, так і за межами держави, пропонувати кадри для керів-ництва країною і формувати націо-нальну стратегію України.
Влада зневажливо ставиться і до кращих національних кадрів у різних сферах промисловості і сільського господарства, в чому особливо проявляється насамперед чужорідність. Влада більше занепокоєна посиленням «ксенофобії» в Україні, аніж кричущою аморальністю і українофобією на каналах телебачення, куди зазвичай не допускаються представники української еліти і де безконтрольно правлять представники «малого народу».
Важливий і той факт, що в результаті «приватизації» в Україні не з'явилося впливового прошарку національного «середнього класу», зацікавленого в зростанні вітчизняного виробництва, підвищенні його якості, завоюванні внутрішнього і зовнішнього ринків і, відповідно, в зміцненні суверенітету й міжнародного авторитету нашої країни. А на роль економічної еліти претендує компрадорська і лихварсько-гендлярська псевдоеліта — агентура «світового уряду». Олігархічний прошарок з політиками, які його обслуговують, сформувався під час соціального розкладу, породив псевдоеліту «шоу-бізнесу», привів до керівництва засобами масової інформації представників, або агентів, «малого народу».
Російський філософ О.С. Панарін слушно назвав цей феномен «спокусою глобалізмом». У книжці з аналогічною назвою він писав: «Організувавши єдиний світовий фінансовий простір як простір глобальної влади, США тим самим упорядкували й ринок, де місцеві еліти торгують національними інтересами. На цьому ринку ходить єдина валюта і панує єдиний замовник — наддержава, що будує однополярний світ».
Сучасна українська псевдоеліта не тільки торгує національними інтересами, вона принципово є паразитичною. Не менш паразитична, пронизана духом лібералізму й значна частина корумпованого прошарку вищої української бюрократії. Це свідчить про смертельну хворобу суспільно-державного організму, яка, зрозуміло, не може тривати довго.
Справжня ж національна еліта — кров від крові, плоть від плоті народу, поєднана з ним тисячами духовних нитей і не мислить себе інакше, ніж у служінні Богу та Україні, в праці на благо Українського народу та його культури. І за своєю сутністю в суспільстві є захисним шаром нації.
Водночас, на відміну від 1917 року, ситуація не така небезпечна, як у ті тяжкі часи. Бо справжня національна еліта з України не вигнана і, дякувати Богу, не кинута в концтабори, а лише пригнічена й тимчасово заміщена чужинськими елементами. Її потенціал здатен дати щедрий урожай духовної культури, якщо умови середовища зміняться.
Що ж до професійних прошарків, то, на жаль, досвід і талант видатних діячів науки і культури, армійських офіцерів, патріотичного духовенства, керівників великих промислових і сільськогосподарських виробництв, середнього й малого бізнесу практично не використовується. Тим часом згадаймо війну, коли національна середня ланка командного складу армії стала на чолі окремих дивізій, армій і досягла вражаючих результатів. І нині є не тільки потреба, а й необхідні умови й можливості, щоб національна еліта зайняла своє законне місце. Переконані, для суспільства вирішення цієї проблеми стане водночас перевіркою його зрілості. Часу для вирішення такого надзвичайно важливого для України завдання обмаль. Влада відповідальна за формування національної еліти, і якщо вона з цим надважливим завданням не впорається, то зазнає поразки.
Згадаймо історію визвольної боротьби Українського народу за часів Богдана Хмельницького, який взяв на себе тягар влади в тяжкі для України часи, зумів об'єднати Український народ, привести до влади людей, по-справжньому відповідальних за долю простого люду і традиційного Православ'я.
Наголосимо ще раз: з'ява справжньої еліти, очищення її від випадкових і ворожих елементів, висунення у владу кращих в якісному національному розумінні людей — об'єктивна умова виживання нації і найважливіше історичне завдання як для Українського народу, так і для української влади.
Найдраматичніша ситуація може бути тоді, коли формування еліти знову відбудеться в екстремальних умовах зміни влади. Але якщо вибору не залишиться, то, безумовно, краще піти на крайнощі опору, ніж загинути від невідповідності «еліти» і нації. Важливо пам'ятати факт, який хронічно забувають наші правителі починаючи з 1917 року. Україна — це не тільки Земля, а й Нація, основою якої є Український народ. Благополуччя України без благополуччя українців неможливе. Такі цінності й відстоює Українська Консервативна партія.

Микола Сенченко, професор


Создан 21 мая 2006



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником