"Націоналізація" мас і шлях до неї

 
 

"Націоналізація" мас і шлях до неї

..............



Глибока криза України 90-х років збіглась із тяжкою кризою націонал-патріотичного руху, що опинився поза реальною боротьбою за владу в державі. Не зупиняючись на висвітленні причин цієї кризи та їх аналізі, спробуємо висвітлити перспективи політичного розвитку нашого руху та намалювати образ нашого розуміння держави.

Мільйони людей можуть десятиліттями пасивно прагнути омріяної ідеї, але висловити її та повести маси на здійснення цієї ідеї може лише невелика група людей, що зветься елітою на чолі з однією людиною, що зветься Вождем. Але ця картина не стосується ані теперішнього президента ані того кагалу, що його оточує і ним управляє. Невдоволеність, що панувала в масах, вже вказує на те, що мільйони людей прагнули рішучих, радикальних змін. Чи здійснила їхнє прагнення нова влада? Ні! Але народ залишається пасивним. Ця масова пасивність є природною й реальне невдоволення проявляється по-різному. У байдужості, обуренні, як під час “оранжевої революції” чи безнадії... Більшості ж людей або всілякі “демократичні вибори” набридли, або ж вони голосують за шахраїв, що прикриваються соціальними гаслами. Саме до цих людей й мусимо звернутися ми. Після проголошення незалежності народ виявився розбитим не лише на “східняків” і “западенців”, але й поділився умовно на дві відмінних соціальних верстви, які вражаюче різняться рівнем своїх доходів: з одного боку купка надбагатих олігархів, а з іншого працюючі маси. Важливим є також й те, що так званий середній клас досі не оформився і складає дуже тонкий суспільний прошарок. В цій ситуації велика національно-налаштована частина інтелігенції виявилась нездатною до реальної боротьби за національні інтереси та владу в країні. Намагаючись лише “зберегти те, що здобуто”, перелякані інтелектуали не змогли протистояти інтернаціональному гніту в 90-х роках і не отримали реального впливу після помаранчевого карнавалу.

Широкі ж маси ледве перехворівши комуністичною хворобою підпали під вплив центричної “стабільності” пропонованої олігархами по сьогодні. Ця маса людей відкидає національну ідею та вищість національних інтересів, загинаючись перед будь-яким інтернаціональним впливом. Біда в тому, що ця частина суспільства є не лише чисельнішою за першу, але й мусимо усвідомити, що без неї національне відродження неможливе.

В 90-х роках вже було зрозуміло, що без сильної зовнішньої політики жодне відродження України не є можливим. Представники олігархічної влади пояснюють занепад “перехідним періодом”, ніби Україні не вистачило часу для стабілізації та економічного підйому. Але це брехня. На початку 90-х Україна мала найкращі можливості та передумови для цього зросту. Але це не захистило нашу свободу і незалежність. Насправді не вистачило волі. Волі скористатись цими можливостями, волі до національного самозбереження. Розкрадання нашої економіки та зброї стало результатом продажності та боягузтва продажних політиків.

Отже, відродження держави впирається у необхідність відродження національного мислення, інстинкту самозбереження та волі йти до кінця. А для досягнення цієї мети мало охопити вузьку верству інтелектуалів, більшість яких й так є більш-менш національно-орієнтованою. Національна ідея повинна завоювати ті маси, що налаштовані байдужо і навіть антинаціонально. Завдання побудови Великої України вимагає залучення широких народних мас під прапор цієї ідеї.

Насправді важкою справою є опанування інтернаціоналізованих мас. Апологети нової ліберальної влади будуть нищити українське відродження всіма наявними засобами. А теперішня парламентарна форма держави надає їм змогу нищити будь-яку зовнішню політику, спрямовану на добро нації. В результаті інші держави не розглядають Україну як союзницю, але як балаган переляканих демократів, пацифістів, “зважених” центристів та бешкетних лівих, разом не здатних вести будь-яку рішучу зовнішню політику. Керівники верховної зради поведуть завзяту боротьбу проти національного відродження та волі до дій. Тому дарма сподіватись на можливість відродження, поки нація не знищить паразитів на власному тілі.

Не забуваймо й про широку мережу іноземної агентури, що залишилась у спадок від СССР, а також приїхала з Заходу. Всі наші дії перебувають під їх уважним поглядом. Проте, ефективність ворожого контролю та підривної роботи також має глибокі коріння в народі, що насаджувались десятиліттями. Позбавивши їх ґрунту, коли помічниками залишаться нечисленні негідники, а наш рух набуде масовості, ми зможемо кінцево викорінити заразу. Але ми не поборемо байдужість або спротив мас, поки не викорінимо з народних умів інтернаціоналізм у його ліберальному, комуністичному чи інших проявах.

Цілком зрозуміло, що без здобуття зовнішньополітичної свободи, будь-який економічний розвиток чи найкраща реформа перетворюють нас на колонію. Економічне зростання, соціальні поліпшення, продуктивність праці у підневільній державі слугують лише закріпленню рабства нашого народу, бо такий “прогрес” лише приспить народ, а скористаються з нього контролюючі нас держави та інтернаціональний капітал. Культурний розвиток підневільного народу взагалі не є можливим.

Зі всіх точок зору, найважливішим завданням нашого руху стає збирання під прапором національної ідеї якнайбільших народних мас. Передусім нам потрібна “націоналізація” – запровадження національної ідеї у народні маси.

Для залучення мас на бік ідеї національного відродження не можна зупинятись перед жодними соціальними і економічні втратами. Всі поступки трудящим будуть тричі окуплені. Грошові втрати нічого не варті порівняно з користю для нації, якщо завдяки їм люди стануть під знамена нашої ідеї. Без відродження національної солідарності так ніколи й не відбудеться очікуваного господарського зросту, а держава і підприємці не отримають суттєвого прибутку та загальної економічної користі. І лише поліпшення соціальних умов створить загальні економічні передумови для залучення кожної української людини до культурних здобутків нації. Позакласовість націоналізму зовсім не означає ігнорування справедливих інтересів різних верств, які є природними. Гасло “Нація понад класи” означає єдність верств у питаннях життя всієї нації. Повернути маси нації можливо підняттям нижчих верств, але не за рахунок тих з вищих, що здобули своє місце власною працею. Лише реальний державний захист інтересів дрібних підприємців і робітників призведе до того, що протилежність класових інтересів зникне і розмиється. Лише практика правого соціалізму підвищить соціальний і культурний рівень трудящих. Пояснення цього вимагає активної пропаганди в серед трудящих. Ми мусимо незалежно від кон’єктури захищати справедливі інтереси робочих людей, рішуче виступивши проти експлуататорської політики олігархів. Але основна проблема трударів – це не класові суперечки, а отруєння цих верств інтернаціональною ідеєю, з-під гніту якої повинні ми звільнити маси, а потім вже подолати соціальну нужду та культурний занепад.

«Націоналізація» не може здійснюватися на принципі «неупередженого підходу» або такої «об’єктивності», що передбачає половинчатість у засобах боротьби і діях. Досягнення мети вимагає максимально на ній концентрації. Деградація націонал-демократичного табору протягом 90-х засвідчила неможливість завоювання мас шляхом політики обмежень і компромісів. Ми ж мусимо твердо стояти на позиціях радикального націоналізму. Не треба боятись всяких надуманих незручностей, що ніби викликає радикалізм. Не серединність, а лише крайня, протилежна позиція переконає людей у нашій правоті. Проти отрути діє протиотрута. Людські серця відкриє сила, а не слабкість, що приховується під облудними гаслами “об’єктивності”. Боротьба за власну справедливу ідею йде поруч із боротьбою за знищення ворожих ідей. Нещадна боротьба проти противника слугує для народу кращим доказом нашої власної правоти. Люди не розуміють як противники можуть толерувати один одного. У цьому вони бачать невпевненість або неправоту. Народ вимагає перемоги сильнішого над слабшим, а не переговорів, у чому вбачає шахрайство. Лише повне викорінення інтернаціональних паразитів уможливить доведення до кінця нашої справедливої боротьби за душу народу. Боротьба не повинна бути для учасників руху тягарем, але вони самі повинні рватись у боротьбу. І не боятись виявлення ворожнечі з боку противника. Ця ворожнеча є першим доказом нашої правоти. Потрібне прагнення все більшої ненависті з боку ворога за нашу працю на добро нації. Ворог ненавидить нас і буде на нас брехати і обмовляти нас. Наших прибічників ми повинні переконати, що сіоністи в своїх газетах і телебаченні брешуть постійно. Брехня і обман – це основні засоби їх боротьби. Кожен наклеп і брехня ворожої преси на нас повинні сприйматись як наша безперечна заслуга. Чим більшою є брехня і наклепи з боку сіоністської преси, тим ефективнішою є наша боротьба. Хто насправді бореться проти зла – той буде першим об’єктом брехні. Необхідно це пояснити людям.

Вирішальне значення у досягненні нашої мети є правильне розуміння ідеї кровної спільноти, збереження роду, згубності чужинської міграції і кровного змішування. Все можна виправити. Будь-яка поразка і занепад обернеться новим відродженням і перемогою, поки народ зберігає чистоту і здоров’я своєї раси. Забруднення крові означатиме остаточний занепад народу. А звільнитись від чужинського панування можливо лише за умов усунення його причини.

Пріоритетність масовості вимагає правильної постанови до пропаганди. Відповідно до мети пропаганда повинна бути розрахована на масу – бути простою і доступною для кожної людини, її має розуміти найтупіший. Наша пропаганда – це не розвага для інтелектуалів, а засіб залучення мас, тому мусить постійно повторюватись і наголошувати на головному. Правильно поставлена пропаганда матиме безперечний успіх серед народу і національної частини інтелігенції. Правильність пропаганди може перевірятись лише її успіхом.

Мета наша не буде реалізована без здобуття політичної влади. Успіх в цій справі визначить нашу правоту і право на існування. Успіх не означає зміну влади. Лише наслідки цієї зміни для нації визначають успіх. Зміни 1991 року і “помаранчева революція” 2004 року не були успішними. Влада залишилась в руках шахраїв, а нація – в занепаді. Наголосимо, що наша мета – це завоювання влади, а не прагнення будь-за-що “пробитись в парламент”, “подолати бар’єр”, “створити фракцію”, що веде до деградації. Завоюванню влади повинна передувати масовість руху. Для цього від початку створення рух повинен почувати себе рухом мас, а не літературним клубом чи шаховим гуртком.

Рух не повинен втручатись у питання, що не стосуються його політичної роботи або не є принциповими. Нашою метою є не релігійна реформація, а політична реорганізація народу. Цінність релігії має визначатися лише тим наскільки добре вона служить національній ідеї. А загалом питання зовнішніх форм побудови держави залежить лише від практичної діяльності. Нашим завданням не є встановлення певної форми держави, але створення Великої Української Держави.

Наш рух повинен виховувати почуття поваги до української історії і видатних особистостей. Виховати соратників на культі загиблих героїв та вождів. Велич особистості неможливо замінити нічим. І ми це повинні культивувати.

Основним нашим завданням залишається розпочати і поглибити боротьбу. Стати втіленням ідеї нації та ідеї особистості. Тоді ми неодмінно прийдемо до перемоги в Україні. А коли організована на цих засадах Україна засвоїть собі ті самі принципи, вона обов’язково завоює собі гідне становище у світі.

Це мусить знати кожен прибічник нашого руху. Немає вищої мети ніж добро нашого народу і боротьба за його свободу варта будь-яких жертв.


Создан 21 мая 2006



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником